Бандурист | Гумореска

Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
У неділю на могилу йшов співати бандурист.
А назустріч бандуристу панський вискочив лакей.
— Чим, — питає, — ти сьогодні розважатимеш людей?
Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони,
Бо бандуру обчухраєм до останньої струни.
Бандурист подибав далі. Зустріча його глитай.
— Дам копійку. Ти про мене щось хороше заспівай.
А як бовкнеш щось погане про персону про мою,
Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую.
Бандурист подибав далі. Чує — котиться ридван.
Із широкого віконця витикає пику пан.
— Йдеш, — питає, — на могилу? Знов співатимеш? Ну-ну…
Спробуй бовкнуть щось про мене — у могилу зажену.
Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай:
— З чим ти ходиш на могилу? Розкажи і проспівай. —
Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: — Ходім…
Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім. —
Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір:
— Щось почую незаконне — запроторю у Сибір!
Бандурист поклав бандуру на притоптану траву.
— Я, — сказав, — сліпий, незрячим сорок літ уже живу.
І не бачу, що ти, хто ти — отаман чи генерал,
Що на себе почепив ти — пістолет чи самопал.
Та нащо мені те знати? Я бреду, як уночі.
Все добро моє — бандура та торбина на плечі.
Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь,
Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь.

Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.
Не співав у ту неділю на могилі бандурист.



Автор гуморески: Павло Глазовий

Варивода | Гумореска

Увійшов поважний дядько до їдальні зранку.
Пильним оком подивився на офіціантку.
— Скиньте, — каже, — цей передник в білому крохмалі,
А надіньте фартушину, всю в олії й салі.
Розпустіть своє волосся, хай звиса до носа.
Не дивіться так привітно, а спідлоба й скоса.
Принесіть мені тарілку бовтаного супу,
Перепалену котлету і картоплі купу.
Молода офіціантка знизує плечима.
— Ви хильнули чи, можливо, інша є причина?
— О, причина, — мовив дядько, — багатьом відома.
Почувати себе хочу в їдальні, як дома.



Автор гуморески: Павло Глазовий

Диплом | Гумореска

Мав сина гордий багатій.
То був не син, а божа кара. —
Картяр, гуляка, лиходій,
Ледачий бовдур і нездара.
Не шкодував грошви татусь,
Не полишав синочка в скруті,
А той, не дуючі і в ус,
Сім літ учився в інституті.
І ось одержувать диплом
Він скаче в місто скакуном.
Спинився кінь біля воріт,
Студенти збіглися веселі.
Лакей гуляки, сивий дід,
Диплом виносить на тарелі.
Зареготав багацький син,
Старого ляснувши по спині:
— Неси диплом іще один —
Моїй чудесній конячині. —
Старий віддав йому чолом:
— Розумно зволили сказати.
Якщо ослу дали диплом,

Чому ж коневі теж не дати?



З вірменського гумору

Комарина пісенька | Гумореска

Комарика вчила мати:
- Знай, синочку, й пам’ятай:
На чиєму носі сядеш,
Тому й пісеньку співай.
А комарик тільки сів,
Тільки пісеньку завів
Та встромив свій хоботочок
В перенісся межи брів,
Як його по спинці ляп! –
І загинув божий раб.

За що вбили комарика,
В баєчці питається.
А хіба по спинці гладять
Того, хто кусається?